ПИТАННЯ УДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ПІДГОТОВКИ НАУКОВИХ КАДРІВ В УКРАЇНІ

Анотація

Післявоєнна відбудова України вимагає не лише відновлення економічного та соціального потенціалу, а й створення якісно нових соціально-економічних відносин, які б забезпечили сталий розвиток та успішну інтеграцію країни до Європейського Союзу та НАТО. Одним із ключових факторів цього процесу є формування потужного інтелектуального потенціалу, здатного генерувати інновації та зміцнювати міжнародний авторитет України. Однак країна ще не створила достатніх умов для вироблення необхідної «інтелектуальної енергії», чому перешкоджає не лише обмежене фінансування науки, а й спотворена система підготовки наукових кадрів. Хоча Україна приєдналася до Болонського процесу у 2005 році, його реалізація значною мірою залишалася формальною. Національний підхід зосереджувався переважно на сприянні академічній мобільності, тоді як у Європі Болонський процес спрямований на гармонізацію систем вищої освіти з повагою до різноманітних академічних традицій. Ця різниця відображена в Зальцбурзьких принципах (2005) та наступних рекомендаціях (2010, 2016), які визначають докторську освіту як особливу форму діяльності, спрямовану на генерування нових знань, розвиток критичного та творчого мислення та сприяння міждисциплінарним підходам. Українська модель докторантури залишається надмірно орієнтованою на безперервний академічний прогрес, залишаючи мало місця для кандидатів з професійним досвідом, які могли б зробити практичний внесок у дослідження. Це знижує як якість, так і актуальність докторської підготовки для потреб науки та економіки. Тому пропонується розширити роль Національної академії наук України в організації докторантури, наслідуючи європейську практику, де більшість дисертацій захищаються поза межами університетських докторських шкіл. Впровадження таких змін може перетворити інтелектуальний потенціал України на ключовий рушій її європейської інтеграції.